Брати (Якоб і Вільгельм) Грімм
Бременські музиканти
Один чоловік мав осла, який багато років покірно возив йому лантухи до млина. Та під старість сили покинули осла, і він став нездатний до роботи. Тоді господар почав думати, як би здихатися його, щоб не годувати. Зрозумів осел, що лихим вітром віє, втік від господаря та й подався до Бремена. Там думав він стати вуличним музикою. От пройшов він трохи і бачить – лежить при дорозі пес–гончак, висолопив язика і насилу дихає, наче після важкої гонитви.
– Агов, Хапку, чого ти так важко сопеш? – запитав осел.
– Ох, – відповів пес, – старий я став, що не день, то більш занепадаю на силі, на полювання ходити вже не можу, от мій хазяїн і надумав мене вбити. А я втік од нього. Але як же мені тепер на хліб собі заробити?
– Знаєш що, – сказав осел, – я йду ось до Бремена, хочу там стати музикою. Гайда зі мною, то й ти влаштуєшся музикантом. Я гратиму на лютні, а ти битимеш у барабан.
Пес радісно погодився, і вони пішли далі разом. Недовго вони йшли, коли дивляться – сидить при дорозі кіт, і такий сумний, наче три дні не їв нічого.
– Ось і кіт–воркіт! – гукнув осел. – Гей, старий воркоте, чого скривився, наче середа на п'ятницю?
– А чого ж мені веселому бути? – відповів кіт. – Постарів я, зуби затупились, уже радніший би на лежанці погрітися, ніж ганятися за мишами, – от хазяйка, бач, і надумала мене втопити. Я ледве втік од неї. І що тепер мені робити? От коли б хто дав добру пораду.
– Гайда з нами в Бремен, ти ж мастак давати нічні концерти, от і станеш вуличним музикантом.
Котові це сподобалося, і вони пішли далі втрьох. Ось ідуть троє втікачів повз одну оселю, а там на воротях сидить півень і кукурікає, аж луна розлягається.
– Чого розкукурікався, наче тебе ріжуть? –запитав осел. – Що там таке сталося в тебе?
– Та це я кукурікаю на гарну годину, – відказав півень, – бо завтра неділя, завітають гості, і наша господиня звеліла куховарці відрубати мені ввечері голову, а завтра зварити суп, гостей частувати. От я і горлаю, поки ще можу.
– Слухай, гребенястий, – мовив осел, – ходімо з нами в Бремен. Все–таки краще, ніж отут прийняти смерть. Голос у тебе гарний, а як підеш із нами, то ми разом утнемо такої музики, що буде любо слухати.
Півневі сподобалася рада, і вони вже учотирьох рушили далі.
Але Бремен був далеко, за один день не дійти. Надвечір вони добулися до великого лісу і вирішили там переночувати. Осел і пес лягли під великим деревом, кіт заліз на гілля, а півень вилетів на самий вершечок, бо там почував себе найбезпечніше.
Але перш ніж заснути, він пильно озирнувся на всі чотири боки, і йому видалося, ніби вдалині блимає світельце. Він гукнув до своїх товаришів, мовляв, десь тут недалеко є оселя, коли видно світло.
– То чого ж ми тут сидимо? – сказав осел. – Ходімо туди, бо притулок під деревом зовсім нікудишній.
Пес додав, що на вечерю не завадило б кілька маслаків та трохи м'яса на них, і друзі вирушили в дорогу, туди, де блимало світло. Що ближче вони підходили, то все яснішало, більшало те світло, аж нарешті опинилися біля розбійницького дому – це тут так яскраво світилося.
Осел, як найбільший серед них, підійшов до вікна і заглянув у дім.
– Ну, сірий, що ж там видно? – запитав півень.
– Ого, що я бачу! – відповів осел. – Стіл накритий білою скатертиною, на столі предобрі наїдки й напої, а навколо сидять розбійники і п'ють–їдять собі.
– От би й нам так! – сказав півень.
– Добре було б, що й казати! – погодився осел.
І почали вони радитись, як їм звідтіля розбійників прогнати. Думали, думали і нарешті придумали: осел передніми ногами стане на підвіконня, пес вискочить на осла, кіт – на пса, а півень злетить котові на голову. Постававши так, вони в один голос завели свою музику: осел ревів, пес гавкав, кіт нявчав, півень кукурікав. Потім усі як гукнуть крізь вікно в кімнату, аж шибки забряжчали.
Від цього ґвалту перелякані розбійники посхоплювалися з–за столу, бо думали, що то якась мара, і, до краю перелякані, дременули в ліс.
А наше товариство посідало собі за стіл і почало напихатися так, ніби хотіло наїстись на цілий місяць.
Коли ті четверо музикантів наїлись, то погасили світло і полягали спати, кому де зручніше. Осел ліг на купі гною, пес – за дверима, кіт – на припічку біля теплого попелу, а півень – на сідалі. А що в дорозі всі добре натомилися, то скоро міцно поснули.
Десь після півночі розбійники побачили здалеку, що світло в домі погасло і все начебто затихло, то отаман і каже:
– Та чого ми полякалися?
І послав одного глянути, що там у домі робиться.
Той пішов і роздивився, що біля хати все тихо, зайшов на кухню засвітити світло, побачив, як у темряві світяться котові очі, і подумав, що то дві жарини. Тоді взяв сірника і хотів запалити та й тицьнув коту в око. Але кіт таких жартів не любив. Він стрибнув розбійнику просто в обличчя, засичав, почав дряпатись. Розбійник страшенно злякався, кинувся навтікача, а за дверима пес схопився й угородив йому зуби в ногу. Розбійник – надвір, а тут осел як хвицне його. А від галасу прокинувся й півень на сідалі та як крикне: "Кукуріку! "
Тікає розбійник щодуху, прибігає до отамана та й каже:
– Ох, пане отамане, там таке робиться! В хаті сидить страшнюча відьма! Як засичала на мене, як учепилась довгими пазурами – всю пику подряпала, а в дверях чоловік з ножем як штрикне мене в ногу! А надворі якесь чорне чудовисько як уперіщить мене довбнею! А вгорі сидить, мабуть, суддя, бо кричить: "Розбишаку сюди!" То я ледве вирвався.
Відтоді розбійники боялися і близько підійти до свого дому. А наші четверо музикантів так уподобали те місце, що не захотіли більше нікуди йти.
Марк
Твен — "Пригоди Тома Сойєра" (стислий переказ)
Стислий переказ,
виклад змісту скорочено
Розділ I
Тітка Поллі шукала
маленького хлопчика, якого звали Том Сойєр. Він не пішов до школи і тепер
ховався десь від покарання. Тітка не любила карати хлопця, але знала, що так
треба. Тож, хоча завтра субота, Тома чекає робота: він повинен побілити паркан.
Розділи II—III
Том мав побілити тридцять ярдів дощаного паркана заввишки
дев'ять, футів! Йому дуже не хотілося працювати у вихідний день. Тож він
вигадав спосіб, як перекласти це завдання на інших.
Зробивши вигляд, що займається дуже цікавою і
відповідальною справою, він зацікавив інших хлопців. Тепер вони самі ставали у
чергу і просили Тома дати їм побілити. Крім того, пропонували за це різні
"коштовності": паперового змія, павука на мотузці, скельце від
пляшки, порожню котушку, грудку крейди, олов'яного солдатика тощо.
Том чудово провів час, тішачись безділлям і чималим
товариством, а паркан був побілений аж у три шари!
Проходячи повз одного з будинків, Том побачив гарну
синьооку дівчинку з двома довгими золотистими кісками, в білому платтячку та
вишитих панталончиках. З цього часу усі думки хлопця були лише про чарівну
незнайомку.
Розділ IV
У неділю Мері, Сід і Том ходили до церкви. Томові це не
подобалось. Але цього разу він навіть виміняв у хлопців чеки, що давали за
вивчені церковні вірші, і вирішив попросити за них Біблію. Усе це він робив
лише для того, щоб його помітила незнайома красуня.
Розділ V
Щоб якось розважитися, Том випустив у церкві жука, чим
привабив якогось пуделя. Собака став бавитися із жуком і майже зірвав службу.
Розділ VI
Том дуже не любив понеділок, бо попереду був тиждень
каторги у школі. Та, коли вже не вдавалося уникнути занять, то він вигадував
різні забавки, щоб не нудьгувати на уроках. За це часто був битий різками.
Розділ VII
Том запропонував Беккі заручитися. Дівчинка погодилася, і
вони навіть поцілувалися. Та потім хлопчик проговорився, що вже був
"заручений" з Емі Лоренс, чим дуже образив Беккі. Дівчина ще довго
сумувала.
Розділ VIII
Том блукав по лісу. Йому було сумно. Потім він уявив, що
знаходиться у Шервудському лісі. А сам він — славетний Робін Гуд. Зустрівши
свого приятеля, Джо Гарпера, запропонував йому гратися з ним. Повертаючись
додому, хлопці дуже шкодували, що нема більш розбійників, і розмірковували, чим
би могла відшкодувати цю втрату новочасна цивілізація. Кожен твердив, що
радніше став би на рік розбійником у Шервудському лісі, ніж довіку президентом
Сполучених Штатів.
Розділи IX—X
Коли усі в домі лягли спати, Том вистрибнув з вікна і побіг
туди, де його вже чекав Гекльберрі Фінн. Хлопці подалися до старовинного
кладовища. Вони розмірковували, чи чують мерці їхні розмови, коли почулися
чиїсь голоси.
Хлопці стали свідками вбивства: до лісу прийшли лікар, Маф
Портер та індіанець Джо. Коли між ними зав'язалася бійка, Джо вбив лікаря
ножем, а Портера вдарив так, що той знепритомнів.
Налякані хлопці ледве втекли.
Розділ XI
Наступного дня містечко дізналося про вбивство лікаря.
Поруч із тілом було знайдено ніж Мафа Портера. Тому його одразу було
звинувачено у вбивстві. Маф потрапив до в'язниці. А хлопці, які бачили, як все
сталося насправді, не могли порушити своєї клятви і pозповісти, що насправді
вбив лікаря індіанець Джо.
Том щодня або через день, вибравши слушну хвилину, ходив до
загратованого віконця в'язниці й нишком передавав "убивці" сякі-такі
гостинці, що їх випадало десь роздобути. Ті дарунки чимало полегшували Томові
душевні гризоти.
Розділи ХІІ-ХІІІ
Беккі кілька днів не ходила до школи, і Том ходив дуже
сумішний. Його нічого не цікавило, він навіть забув про свої витівки. Тітка
Полі була дуже схвильована.
Коли ж нарешті дівчина з'явилася у школі, хлопець від
радості почав стрибати та усіляко привертати її увагу. Беккі, здавалося, нічого
не помічала. Врешті вона зауважила, що Том тільки і вміє, що викаблучуватися, і
думає, що це цікаво. Ці слова дуже образили і засмутили хлопця. Тоді Том
вирішив утекти і стати піратом. До нього приєдналися Джо Гарпер і Гекльберрі
Фінн. Через деякий час хлопці збудували пліт, узяли деякі припаси і відчалили
від берега.
Розділи XIV—XVIII
Хлопці зупинилися на острові і влаштували табір. Їжа в них
закінчилася, і друзі
Тим часом у містечку було сумно — усі вважали, що хлопці
потонули.
Навіть коли усі мешканці зібрались у
церкві, розмова йшла про зниклих дітей, а також про те, що чекає на небіжчиків
після смерті.
Аж раптом перед очима здивованої пастви з'явилися троє к
шпіців. Тут вже було і сліз, і радості, і стусанів!
Наступного дня усі були з хлопцями лагідні та розмовляли
про те, що було за їхньої відсутності.
Розділи ХІХ-ХХ
Один з учнів порвав підручник. Беккі бачила це. Але вона
боялась, що її покарають зате, що вона підглядала за іншими. Тоді Том узяв
провину на себе і сказав, що це зробив він. Беккі сказала, що він дуже
благородний. Тепер, певно, вони помиряться! Том був дуже щасливий.
Розділ XXI
Наближалися канікули. Учитель, і завжди суворий, став іще
суворішим і прискіпливішим, бо хотів, щоб його учні добре відзначилися в
"підсумковий день".
У цей самий день школярі вирішили помститися і влаштували
гарну виставу, яка приховано висміювала вчителя. Том теж брав участь у виставі.
Розділи XXII-XXIV
Канікули виявилися досить нудними. Рідкі розваги не
приносили задоволення. Беккі поїхала до свого рідного містечка, а отже у Тома
зникла остання розрада. До того ж, хлопець захворів на кір.
Нарешті містечко сколихнулось: у суді починалося слухання
справи про вбивство лікаря. Том і Гек пам'ятали про свою клятву. Але все-таки
їм довелося давати свідчення. Том розповів усе, що бачив. Після цього індіанець
раптово вискочив з вікна і втік.
Том став місцевим героєм і дуже пишався. Але у місці
наростала тривога — за злочинця була призначена винагорода, але він досі був на
волі.
Розділи XXV—XXVIII
У Тома виникло нестерпне бажання відшукати заритий у землю
скарб. Він покликав із собою Гека. Хлопці кілька разів почина ли копати у
різних місцях, але кожного разу їх чекало розчарування. Нарешті вирішили шукати
скарб у покинутому будинку з привидами.
Уночі хлопці прийшли до старого будинку. Але те, що вони
там побачили, перевершило усі сподівання. Гроші там дійсно були — їх ховав саме
індіанець Джо. Та, говорячи про скарб, Джо казав своїм напарникам, що йдеться
не лише про гроші, але й про помсту. Том був наляканий — чи не йому збирається
помститися індіанець?
Розділи ХХІХ-ХХХІІ
Сім'я судді Тетчера повернулася до містечка. Том і Беккі
вирушили на прогулянку за місто. Вони блукали темними переходами печери,
оглядаючи вже знайомі їм дива, і не помітили, як опинилися зовсім одні у
глибині печери — біля дуже великого озера. Діти не знали, куди йти далі — вони
заблукали.
Далі почалися важкі часи, дні, а, може, й тижні, як їм здавалося,
блукання темними коридорами печери. Беккі була зовсім виснажена. Том намагався
якось розрадити її, але в нього нічого не виходило.
Нарешті Том залишив знесилену Беккі біля джерела, а сам
подався обстежувати численні коридори печери. І нарешті в одному з них знайшов
вихід.
У містечку всі були стурбовані зникненням Тома і Беккі. Їх
шукали і не знаходили. І вже втратили надію. Коли місто облетіла новина —— діти
знайшлися.
Та на мешканців чекала приголомшлива новина — Том розповів,
що бачив у печері індіанця Джо. Він натрапив на нього, коли блукай коридорами.
Розділи XXXIII-XXXIV
Індіанця Джо дійсно знайшли у печері, але на той час він
вже помер з голоду.
Том сказав Геку, що гроші — у печері. І вони подалися на
пошуки скарбу. По дорозі Том запропонував товаришу оселитися у печері і брати у
полон людей. А потім вимагати за них викуп.
Та їхні плани зруйнував містер Джоне, який побачив хлопців
і відвів їх додому.
Вдова Дуглас оголосила, що хоче взяти Гека до себе в дім і
подбати про його виховання, а коли матиме вільні кошти, допоможе йому розпочати
скромне діло. На це Том мовив, що Гек і без того багатий. І вивалив на стіл
купу золотих монет. Гроші полічили. Там було трохи більше як дванадцять тисяч
доларів. Половина належали Геку.
Розділ XXXV
Хлопці стали дуже поважними особами у місті.
Удова Дуглас поклала Гекові гроші в банк під відсотки, а
суддя Тетчер зробив те саме з Томовою половиною.
Багатство і щире сприяння вдови Дуглас прилучили Гека до
пристойного товариства. Три тижні він мужньо зносив це, та одного чудового дня
зник.
Том знайшов його, і хлопці домовилися скласти присягу:
завжди стояти один за одного.
Міфи Давньої Греці
Деметра і Персифона
З давніх-давен шанували смертні люди Деметру — богиню родючості, сестру всемогутнього Зевса. Це вона навчила людей обробляти землю, користатися її дарами, вона щедро давала людям достаток і мир. Як і інші безсмертні, Деметра жила на захмарнім Олімпі, але більше любила ходити по землі. Висока, ясночола, у вінку із золотого колосся й червоних маків, встигала вона скрізь, пильнуючи, чи добре вродило у полі, чи гарно ліс зеленіє і чи соковита трава на пасовиськах.
Деметра часто брала із собою юну дочку Персефону, чи, як звала її змалечку, Кору. Дівчина гралася на зелених луках та милувалася квітами і сама була наче пуп’янок, що от-от пишно розквітне. Якось прибули вони обидві на острів Трінакрію, де височіє гора Етна і час від часу палахкотить вогнем: адже під тим островом лежить стоголове чудовисько Тіфон, що насмілилось було змагатись із самим Зевсом, а тепер, тяжко покаране Громовержцем, знай силується вирватися з-під кам’яного, полону. Тоді стугонить вся земля і з Етни летить угору каміння, а полум’я з Тіфонових пащ сягає високого неба.
Земля стогне, двигтить, здається, ще трохи — й розколеться навпіл. Той жахливий гуркіт і стугін якось докотився далекою луною аж до підземного царства тіней, де завжди панує мертва тиша. Занепокоївся володар того царства, похмурий Аїд. Став він у свою золоту колісницю і погнав чорних коней нагору, хоч як не терпів яскравого сонця. Швидко об’їздив Аїд гори й долини, придивляючись, чи не розкололася де земля, чи не проникло ясне денне сяйво в його мертве царство.
Побачила його згори богиня кохання Афродіта і лукаво всміхнулася.
— Мій синку,— мовила вона до Ерота, що, згорнувши золоті крильцята, тулився їй до ніг.— Усі смертні і навіть безсмертні підвладні мені, богині кохання, але вічні боги почали про це забувати і вже не так, як колись, шанують нас із тобою. А ми доведемо свою владу — ти ж, хлопчику любий, моя оборона і поміч. Бачиш он страшного Аїда на чорних конях? Ну ж бо поціль своєю гострою стрілою йому в саме серце. Хай і він відчує могутню владу кохання.
Весело засміявся бешкетник Ерот з такої витівки матері-красуні, вибрав із свого сагайдака найгострішу стрілу і малими руками, наче граючись, натяг тятиву та й стрелив. А похмурий Аїд і не зауважив, як щось його ніби вжалило в серце. Він задивився на дівчину, майже дитину, що рвала в лузі квіти і сама була наче квітка. Ще дужче защеміло Аїдові серце, і тоді він уперше відчув, що є на світі кохання.
Юна Кора гралася зі своїми подругами, безжурними німфами, й опинилася далеко від матері. Веселі німфи повели її в Нісейську долину, де завжди панує весна. Там, серед гаю, сяяло чисте плесо глибокого озера, де попід берегом тихо плавали білі лебеді, ховаючись у затінку дерев, що зеленим вінком стали довкола. А далі ясніла поляна, всіяна барвистими квітами. Дівчата побігли туди, стали гратись і плести вінки. Кора нарвала квітів уже повний кошик і тепер клала їх просто собі в пелену.
Німфи вже посплітали вінки і полягали спочити, а Персефона ніяк не могла натішитись, бо що далі бігла, то яскравіші ставали квіти. Зненацька далеко попереду запломеніла якась незнана квітка. Велика китиця ясно-червоних суцвіть вабила зір, блискуче листя сяяло проти сонця і ледь-ледь тремтіло. У захваті схилилася юна Кора над вогнистою квіткою, що пахла солодко й дивно.
Довго милувалася нею дівчина і вже хотіла зірвати, але цупке стебло не ламалося. Тоді Кора вирвала квітку з корінням. Ту ж мить щось загуло під ногами, земля розступилась і знизу вискочив четверик чорних, мов ніч, коней. Вони мчали золоту колісницю, а на ній стояв убраний у чорне сам Аїд, володар підземного царства. Дужими руками схопив Аїд Персефону, і розсипалися всі її квіти. Дівчина відчайдушно пручалася, та похмурий бог силоміць посадив її в золоту колісницю, тоді вйокнув на коні й змахнув багряно-чорним батогом.
Схарапуджені коні шалено помчали, аж із ніздрів у них виривалося полум’я, а страшний Аїд гнав їх дужче й дужче. Даремно рвалася нажахана Персефона з Аїдових обіймів, коси в неї розтріпалися, легенький одяг подерся.
— Мамо, мамо, рятуй мене! — гукала вона щосили.
Та ніхто не чув її — мати була далеко, а німфи, награвшись, поснули на квітучій поляні. Чула тільки маленька річкова наяда Кіана і сміливо кинулася чорним коням навперейми, розливши по долині свої хвилі. Та Аїдові коні одним скоком перелетіли річечку, а потім ураз наче в землю запались. Тільки востаннє пролунав розпачливий зойк Персефони, і гори відгукнулись моторошним громом.
Той грім почула нарешті мати Деметра. Стислося їй серце від лихого передчуття, мерщій кинулася вона туди, де зоставила з німфами свою любу Кору. Смертна жінка довго б долала гори, ліси та озеро, а богиня опинилася в Нісейській долині за мить. Ось і німфи, всі солодко сплять серед квітів, а Кори поміж ними немає. Стривожена Деметра заходилася їх будити, але жодна не знала, де ділася дівчина. Могла б сказати про це маленька Кіана, та вона втратила силу, бо посміла змагатися з богом підземного царства. Гірко плакала Кіана, а мовити слово не мала снаги. На землю спадав вечір, високо в небі заясніли зорі. Та ні вечірня Геспер, ані вранішня Еос нічим не могли потішити засмучену матір — вони нічого не бачили. Тоді Деметра виламала дві великі соснові гілки, запалила їх над вогнедишною Етною і з тими смолоскипами, що незгасно горіли, пішла шукати дочку.
Деметра не пила і не їла, не омивала водою з чистих джерел своєї нетлінної шкіри і ясних колись очей. Темно-синій хітон у неї подерся, червоні маки зів’яли, золоте колосся погубилося, а довгі коси взялися памороззю-сивиною. Тепер ніхто не міг би впізнати величну богиню в цій старій зажуреній жінці, що день і ніч блукала, шукаючи дочку. Вона не цуралася людей, сама заходила в села і розпитувала: може, хто бачив, може, хто чув? Та дарма! Схиливши голову в невимовній зажурі, вона йшла все далі й далі. Тільки раз скорботна мати, пригнічена, змучена тяжким горем, присіла трохи спочити на скелі, і відтоді та скеля зветься Скорботною.
Якось стара селянка, зласкавившись над нещасною матір’ю, подала їй миску з вівсяною юшкою, і Деметра, що колись пила тільки небесний нектар, жадібно припала вустами до миски. Та раптом почула, як сільський хлопчина Аскалаб, що стояв поблизу, глузливо кинув:
— Ото ненажера!
Спаленіла могутня богиня з образи і хлюпнула з миски вівсяною юшкою на хлопця. Враз він увесь узявся плямами, руки йому поробилися лапами, хлопець став меншати, меншати і в усіх на очах ящіркою гулькнув у траву. Збагнули селяни, що перед ними не проста жінка, а, видно, богиня, та Деметра вже йшла, не оглядаючись, далі. Так блукала вона дев’ять днів і дев’ять ночей, а коли вдесяте зійшла на небо рожевоперста Еос, ведучи за собою ясний день для безсмертних і смертних, Деметра зустріла богиню Гекату, що зналася на чаклунстві й ворожбі. Смертні боялись страшної богині, що насилала на них тяжкі сни й непереборний жах.
Але Деметра зраділа: може, Геката щось знає про її юну Кору?
— Ні, велика богине Деметро, не бачила я твоєї дочки. Правда, днів десять тому я здалеку чула розпачливий зойк, якась дівчина кликала свою матір, та раптом замовкла.
— Це вона, це моя бідна дитина! Хтось викрав її, а хто? Чи смертний, чи бог, а чи лютий дракон? О, де моя Кора?!
— Заспокойся, Деметро, ходімо до Геліоса. Той, певне, зарадить тобі, адже він усе бачить з високого неба.
І обидві богині подалися до краю землі, де саме виїздив на своїй осяйній колісниці Геліос-Сонце. Деметра звела руки вгору і стала благати, наче проста смертна:
— О Геліосе, найясніший з богів! Зглянься на мене, на нещасну матір, що втратила доньку. Ти один можеш сказати, хто її викрав і де пильно сховав. Адже з високого неба ти бачиш усю широку землю і море безкрає.
Відказав на те Геліос шанобливо:
— О велика богине Деметро! Я вельми тебе поважаю, тож охоче все розповім. Справді, я бачив, як юна Персефона рвала квіти в Нісейській долині, та раптом схопив її могутній Аїд і умчав на своїх чорних конях. Тільки ти не журися, поважна Деметро, і гнівом не ятри собі серця. Хіба володар підземного царства не гідний бути тобі зятем? Та і вчинив це він, певне, з волі самого Зевса.
По тих словах Геліос узяв віжки, і вогненно-сліпучі коні полетіли, наче легкокрилі птахи. А Деметру пойняв нестримний гнів. Подумати тільки, її дочку викрадено з Зевсової волі! Кора так любить сонце і квіти, то щоб вона вічно жила в підземному царстві, де страшний морок і де тільки тіні померлих блукають?!
Розгнівана Деметра не схотіла вертати на захмарний Олімп до безжурних богів, що не знають ніякого горя. В подобі простої смертної жінки, у чорному вбранні ходила Деметра з краю в край, тяжко сумуючи за дочкою, і разом із нею тяжко сумувала вся природа. Чорний, жахливий час настав для людей. Марно орали вони землю, марно кидали в неї зерно — воно не сходило, земля перестала родити і стояла суха, потріскана. Пов’яли квіти, пожовкли зелені луки, дерева сумно простягали до неба посохлі гілки, наче благали в богів милосердя. Все менше ставало води в річках, повисихали чисті джерела, життя на землі ніби завмерло. А Деметра, заглиблена в своє велике горе, нічого не помічала. І, мабуть, вимерло б тоді з голоду плем’я земнородних людей назавжди, якби не втрутився всевладний Зевс. Він послав свою вісницю, райдужнокрилу Іріду, сказати Деметрі, щоб повернулася на високий Олімп. Барвистою райдугою сяйнула Іріда по небу, спустилася на землю і переказала Зевсову волю Деметрі, але та її наче й не чула. Тоді Зевс послав інших богинь, Муз і Харіт, щоб вони розважили Деметру та уласкавили багатими дарунками. Але розгнівана Деметра згордувала дарами. Навіть не глянувши на них, вона суворо сказала: — Я не підіймусь на Олімп доти, доки не повернеться моя люба донька. І доти зі мною сумуватиме вся неосяжна земля. Довелося Зевсові послати меткого Гермеса до підземного царства, щоб умовив Аїда віддати полонянку. І Гермес справді умовив похмурого бога, пояснивши йому, що нагорі все сохне, вмирає, земля перестала родити і людям уже несила приносити жертви богам. Знехотя погодився Аїд віддати кохану, але він добре знав: якщо Персефона з’їсть тут, у його царстві, бодай дрібку чогось, то вже не зможе піти звідси навіки. І підступний Аїд звелів покласти біля неї великий стиглий гранат. Змучена Персефона справді нічого досі не їла в підземному царстві. А коли побачила чудовий гранат, не стрималась, трохи його надкусила і з’їла кілька зернин. Раптом вона почула голоси, що дивно, незвично лунали серед мертвої тиші. То йшли Гермес із Аїдом до неї. Зраділа Персефона Зевсовому посланцю і заспішила на землю. За знаком похмурого Аїда слуги підвели чорних коней із колісницею, та один із прислужників, Аскалаф на ім’я, раптом зухвало посміхнувся і мовив: — Персефона не зостанеться на землі, я ж бо сам бачив, як вона скуштувала нашої їжі — кілька гранатових зернин! Аїд зловтішно всміхнувся, а вражена Персефона так глянула на прислужника, що той аж закляк. Був то погляд не скривдженої дитини, а владарки підземного світу, страшний, нищівний погляд, і від нього Аскалафове тіло раптом укрилося пір’ям, руки перетворились на крила, на ногах повиростали кігті, на обличчі з’явився дзьоб, очі поробилися круглі, великі, вуха ж — зовсім маленькі. Так Аскалаф обернувся на лиховісного нічного птаха — сича.
Персефона тим часом стала на золоту колісницю, Гермес схопив віжки, і вітроногі коні помчали туди, де панує сонце й життя. Як же зраділа вся природа появі Деметриної дочки! Кора йшла до матері, а земля стелила їй під ноги зелений килим із барвистими квітами. Весело заспівали птахи, знову задзвеніли гірські ручаї, зазеленіли поля. Велика була радість Деметри, що нарешті обняла свою дочку, велика, та недовга. Дізналася богиня про гранатові зернини, що їх з’їла в підземному царстві Персефона, жахнулась і крикнула в гніві й розпачі:
— Чуєш мене, рідний брате, всемогутній Зевсе? Знаю я, що ти не можеш порушувати закони царства мертвих, але врятуй мою Кору! Вона так любить сонце, і квіти, і співучих птахів, то як же їй жити без них? А як мені жити без неї?
Почув ту розпачливу мову Зевс Громовержець і замислився: не міг він порушити законів підземного царства, але жаль було йому Персефони, та й перед Деметрою почував себе винним — дозволив-бо Аїдові викрасти її юну дочку. Тож тепер треба їх усіх примирити, негоже безсмертним сваритись. І мудрий Зевс розсудив так: дві третини року Персефона буде з матір’ю, а третину — в царстві тіней. Так воно й сталось.
Третину року владарює Персефона в підземному царстві, велично сидить на троні обіч свого могутнього чоловіка Аїда. А йа землі в цей час сумує за дочкою Деметра, і з нею сумує вся мати-земля. Поля тоді чорні, як чорне вбрання у Деметри, не чути птахів, тільки холодний вітер гуде, ніби плаче. Та от повертається Персефона, земля прокидається від зимового сну, ласкаво сяє весняне сонце, і все навкруги розцвітає.
Так триває і досі.
Переказ Катерини Гловацької
Орфей та Евридіка
Великий співець Орфей, син річкового бога Еагра і музи Калліопи, жив у далекій Фракії. Дружиною Орфея була прекрасна німфа Еврідіка. Палко кохав її співець Орфей. Але недовго тішився Орфей щасливим життям з дружиною своєю.
Одного разу, незабаром після весілля, прекрасна Еврідіка збирала зі своїми юними жвавими подругами німфами весняні квіти в зеленій долині. Не помітила Еврідіка в густій траві змії і наступила на неї. Вжалила змія юну дружину Орфея в ногу. Голосно скрикнула Еврідіка і впала на руки подруг, що підбігли. Зблідла Еврідіка, склепились її очі. Отрута змії урвала її життя.
Жах охопив подруг Еврідіки і далеко рознісся їх скорботний плач. Почув його Орфей. Він поспішає в долину і бачить холодний труп своєї ніжно коханої дружини. В розпачі Орфей. Не міг примиритися він з цією втратою. Довго оплакував він свою Еврідіку, і плакала вся природа, чуючи його сумний спів.
Нарешті, вирішив Орфей спуститися в похмуре царство душ померлих, щоб ублагати владику Аїда і дружину його Персефону повернути йому дружину. Крізь темну печеру Тенару спустився Орфей до берегів священної ріки Стіксу. Стоїть Орфей на березі Стіксу.
Як переправитись йому на той берег, туди, де лежить похмуре царство владики Аїда? Навколо Орфея товпляться тіні померлих. Ледве чути стогін їх, подібний до шелесту падаючого листу в лісі пізньої осені.
Ось почувся здалеку плескіт весел. Це наближається човен перевізника душ померлих Харона. Причалив Харон до берега.
Просить Орфей перевезти його разом з душами на той берег, але відмовив йому суворий Харон. Хоч як благав його Орфей, все чує він одну відповідь Харона
— «Ні!»
Ударив тоді Орфей по струнах своєї золотої кіфари, і широкою хвилею рознеслися по березі похмурого Стіксу звуки її струн. Своєю музикою зачарував Орфей Харона; слухає він гру Орфея, спершись на своє весло. Під звуки музики ввійшов Орфей у човен, відштовхнув його Харон веслом від берега, і поплив човен через темні води Стіксу. Перевіз Харон Орфея. Вийшов він з човна і, граючи на золотій кіфарі, пішов похмурим царством душ померлих до трону бога Аїда, оточений душами, що позліталися на звуки його кіфари.
Граючи на кіфарі, наблизився до трону Аїда Орфей і схилився перед ним. Дужче вдарив він по струнах кіфари і заспівав; він співав про своє кохання до Еврідіки і про те, яке щасливе було його життя з нею в світлі дні весни. Але швидко минули дні щастя. Загинула Еврідіка. Про своє горе, про муки розбитого кохання, про свою тугу за померлою співав Орфей.
Все царство Аїда слухало спів Орфея, всіх зачарувала його пісня. Схиливши на груди голову, слухав Орфея бог Аїд. Припавши головою до плеча чоловіка, слухала пісню Персефона; сльози смутку тремтіли на її віях.
Зачарований звуками пісні Тантал забув голод і спрагу, що мучать його. Сізіф припинив свою тяжку, марну працю, сів на той камінь, який він котив на гору, і глибоко-глибоко замислився. Зачаровані співом, стояли Данаїди, забули вони про свою бездонну посудину. Сама грізна трилика богиня Геката закрилася руками, щоб не видно було сліз на її очах. Сльози блищали й на очах Еріній, які не знають жалощів, навіть їх зворушив своєю піснею Орфей.
Але ось все тихше бринять струни золотої кіфари, стихає спів Орфея, і завмер він, як ледве чутний подих смутку. Глибока мовчанка панувала навколо. Порушив цю мовчанку бог Аїд і спитав Орфея, чого прийшов він в його царство, про що він хоче просити його. Заприсягся Аїд незламною клятвою богів — водами ріки Стіксу, що виконає він просьбу чудового співця.
Так відповів Орфей Аїдові:
— О, могутній владико Аїде, всіх нас, смертних, приймаєш ти у своє царство, коли кінчаються дні нашого життя. Не для того прийшов я сюди, щоб дивитися на ті страхіття, які сповнюють царство твоє, не для того, щоб повести з собою, як Геракл, стража твого царства — триголового Кербера. Я прийшов сюди благати тебе, щоб відпустив ти назад на землю мою Еврідіку. Поверни її знову до життя; ти бачиш, як я страждаю за нею! Подумай, владико, коли б відібрали в тебе дружину твою Персефону, адже й ти страждав би. Не назавжди ж повертаєш ти Еврідіку. Вернеться знову вона в твоє царство. Коротке життя наше, владико Аїде. О, дай Еврідіці зазнати радощів життя, адже вона зійшла в твоє царство такою юною!
Замислився бог Аїд і відповів Орфеєві:
— Гаразд, Орфею! Я поверну тобі Еврідіку. Веди її назад до життя, до світла сонячного. Але ти мусиш виконати одну умову, ти підеш уперед слідом за богом Гермесом, він поведе тебе, а за тобою буде йти Еврідіка. Але під час подорожі по підземному царству ти не повинен оглядатися. Пам’ятай! Оглянешся — і зараз же покине тебе Еврідіка і повернеться назавжди в моє царство.
На все був згоден Орфей. Поспішає він швидше йти назад. Привів швидкий, мов думка, Гермес тінь Еврідіки. З захопленням дивиться на неї Орфей. Хоче Орфей обняти тінь Еврідіки, але зупинив його бог Гермес, промовивши:
— Орфею, адже ти обіймаєш лише тінь. Підемо швидше: важкий наш шлях.
Рушили в дорогу. Попереду йде Гермес, за ним Орфей, а за ним тінь Еврідіки. Швидко минули вони царство Аїда. Перевіз їх через Стікс у своєму човні Харон.
Ось і стежка, яка веде на поверхню землі. Важкий шлях. Стежка круто здіймається вгору, і вся вона завалена камінням. Навколо глибокі сутінки. Ледве вимальовується в них постать Гермеса, який іде попереду. Та ось далеко спереду замріло світло. Це вихід.
Ось і навколо немов посвітлішало. Коли б Орфей тепер оглянувся побачив би він Еврідіку. А чи йде вона за ним? Чи не залишилася вона у сповненому мороком царстві душ померлих? Можливо, вона відстала, адже дорога така важка!
Відстала Еврідіка і буде приречена на вічне блукання в темряві. Орфей притишує ходу, прислухається. Нічого не чути. Та хіба можна чути кроки безтілесної тіні? Все дужче охоплює Орфея тривога за Еврідіку. Все частіше він зупиняється.
А навколо дедалі світлішає. Тепер ясно розгледів би Орфей тінь своєї дружини. Нарешті, забувши все, він зупинився і обернувся. Майже поряд себе побачив він тінь Еврідіки.
Простяг до неї руки Орфей, але далі, далі тінь і зникла в темряві. Немов скам’янілий стояв Орфей, охоплений розпачем. Йому довелося пережити вдруге смерть Еврідіки, а винуватцем цієї другої смерті був він сам.
Довго стояв Орфей. Здавалося, життя покинуло його, здавалося, що це стоїть мармурова статуя. Нарешті, поворухнувся Орфей, зробив крок, другий, і пішов назад, до берегів темного Стіксу.
Він вирішив знову вернутися до трону Аїда, знову благати його повернути Еврідіку. Але не повіз його старий Харон через Стікс у своєму вутлому човні, марно благав його Орфей — не зворушили благання співця невмолимого Харона.
Сім днів і ночей сидів сумний Орфей на березі Стіксу, проливаючи сльози скорботи, забувши про їжу, про все, нарікаючи на богів похмурого царства душ померлих. Тільки на восьмий день вирішив він покинути береги Стіксу і повернутися до Фракії.
Міфи Древнього Єгипту
ОСІРІС — УЛЮБЛЕНИЙ БОГ ЄГИПТЯН
Стародавнім єгиптянам були дуже близькі боги, які багато страждали. Тому бог Осіріс (владика загробного світу), його дружина Ісіда, син Гор найбільш шановані й улюблені персонажі єгипетської міфології й донині.
Колись Осіріс, за легендою, був царем. Він вважався сином бога Геба (землі) і богині Нут (неба). Його підступний брат Сет позаздривши його славі і влади, вбив і розчленував Осіріса. Вірна дружина Ісіда зібрала всі частини свого чоловіка, зробила першу мумію з допомогою бога Анубіса (покровителя мертвих, бога бальзамування) і народила від Осіріса сина Гора. Сет довго переслідував Ісіду та Гора, яким довелося рятувати своє життя в болотах Дельти. Коли Гор виріс, він переміг Сета. Боги проголосили Гора спадкоємцем Осіріса, і він зайняв трон батька.
Гор дав проковтнути батькові своє око, вирване у нього Сетом, і Осіріс ожив. Він став богом продуктивних сил природи, а також володарем загробного світу і суддею в царстві мертвих. Навчив людей виноробству і виноградарству, землеробству, видобутку руди (мідної і золотиї), містобудуванню, лікуванню, а так же заснував культ богів. Залишитися серед людей він не побажав і поступився троном для сина.
Осіріса зображують зеленим, людиною з виноградною лозою, що обвиває його. Подібно всьому живому рослинному світу, він помирає кожен рік і потім відроджується до нового життя.
Його дружина, богиня родючості, вітру і води Ісіда вважається символом жіночності і вірності чоловікові. Ісіда допомагала чоловікові зробити Єгипет більш цивілізованим. Навчила єгиптянок прясти і ткати, лікувати хвороби і ввела поняття шлюбу в життя. Ісіда так само була богинею мореплавання. У відсутність Осіріса (коли він був земним царем) мудро правила країною.
Богиня Ісіда була дуже популярна в Єгипті і згодом додала риси до інших богинь. Вона вважалася покровителькою породіль, визначала долю новонароджених царів. Культ Ісіди впливав на міфологію давньої Греції, Риму, а так само вплинув на християнство.
Важливою була роль бога Гора, як вже було зазначено вище, сина Ісіди і Осіріса. Так як Гор вважався богом сонця і неба, його часто зображували у вигляді сонця з крилами. Образ єгипетського бога Гора пізніше теж став ототожнюватися з богом Ра.
У свою чергу бог Сет став ототожнюватися зі злим початком. В єгипетській міфології Сет був богом пустелі, богом чужоземних країн. Він нищив священні дерева, з’їв священну кішку богині Басти і здійснював багато інших злодіянь.
З Нового царства (1555-1090рр до н. е..) до початку нашої ери культ Осіріса вважався головним. Взагалі, уявлення стародавніх єгиптян про потойбічний світ були найважливішою частиною релігії. Вони вірили, що смерть — це межа між життям і потойбічним царством.
Пантеон єгипетських богів дуже великий. Жерці в Новому царстві привели його в струнку систему. Боги обзавелися родинними зв’язками один з одним.
Єгипетська міфологія, її вірування і ритуали практикувалися аж до прийняття христианства. Досі неможливо уявити Єгипет без цієї багатої історичної спадщини, яка зачаровує своєю глибиною і таємничістю.
Даніель Дефо — Робінзон Крузо (скорочено)
Корабель, на якому Робінзон Крузо вирушив у подорож, під час шторму потрапив у аварію: сів на мілину. Вся команда загинула, крім одного моряка. Це і був Робінзон Крузо, якого хвилею викинуло на безлюдний острів.
Від імені головного героя ведеться оповідь подій у романі. Розповідається, як Робінзон Крузо зміг врятувати з корабля потрібні йому речі, як він був вражений думкою: якби команда не злякалася шторму і не покинула корабель, всі залишилися б живими.
Насамперед я поклав на пліт усі дошки, які знайшов на кораблі, а на них поставив три матроські скриньки, зламавши в них перед цим замки та спорожнивши їх. Добре зваживши, які з речей найпотрібніші, я відібрав їх і наповнив ними усі три скриньки. В одну з них я склав харчові припаси: рис, сухарі, три головки голландського сиру, п'ять великих шматків в'яленої козлятини, що була на кораблі основною їжею, і рештки зерна для курей, яких ми взяли з собою і давно вже з'їли. То був ячмінь упереміж із пшеницею; на превеликий мій жаль, згодом виявилося, що його попсували пацюки...
Після довгих розшуків я знайшов скриньку нашого теслі, і це була справді дорогоцінна знахідка, якої я не віддав би в той час за цілий корабель золота. Я поставив на пліт цю скриньку, навіть не зазирнувши в неї, бо приблизно знав, які в ній інструменти.
Тепер мені лишалося запастися зброєю та набоями, В кают-компанії я знайшов дві чудові мисливські рушниці і два пістолі, які й переправив на пліт разом з кількома порохівницями, невеликою торбою з дробом та двома старими іржавими шпагами. Я знав, що на кораблі було три бочки пороху, тільки не знав, де їх зберігав наш канонір1. Але, пошукавши добре, я знайшов усі три: одна підмокла, а дві були зовсім сухі, і я перетяг їх на пліт разом із зброєю...
Тепер мені треба було оглянути околиці й вибрати собі зручне місце для житла, де я міг би скласти своє майно, не боячись, що воно пропаде. Я досі не знав, куди потрапив: на континент чи на острів, у заселену чи незаселену країну; не знав, чи загрожують мені хижі звірі, чи ні...
Я зробив ще одне відкриття: ніде не було видно ні клаптика обробленої землі — острів, за всіма ознаками, був незаселений; може, тут жили хижаки, однак поки що я жодного не бачив; зате птахів була сила-силенна, щоправда, зовсім мені невідомих...
Тепер мене найбільше непокоїло, як захистити себе від дикунів, якщо такі з'являться, та від хижаків, якщо вони водяться на острові...
Разом з тим я хотів додержати кількох умов, конче для мене потрібних: по-перше — здорова місцевість і прісна вода, про що я вже згадував; по-друге — захисток від спеки, по-третє — безпека від хижаків, як двоногих, так і чотириногих, і, нарешті, по-четверте, з моєї оселі має бути видно море, щоб не втратити нагоди визволитись, коли б Бог послав який корабель, бо мені не хотілось зрікатися надії на порятунок...
Перш ніж поставити намет, я обвів перед заглибиною півколо, ярдів з десять радіусом і, отже, з двадцять — діаметром.
У це півколо я понабивав у два ряди міцних кілків, загнавши їх так глибоко, що вони стояли твердо, як палі. Верхні кінці кілків я загострив...
Дверей у загорожі я не пробив, а перелізав через частокіл за допомогою короткої драбини. Увійшовши до себе, я забирав драбину і, почуваючи себе надійно відгородженим від усього світу, міг спокійно спати вночі, що за інших умов, як мені здавалось, було б неможливо. А проте, як виявилось пізніше, всі ці запобіжні заходи проти уявних ворогів були непотрібні...
Моє становище видавалося мені дуже сумним. Мене закинуло жахливим штормом на острів, що лежав далеко від місця призначення нашого корабля і за кількасот миль від торгових шляхів, і я мав усі підстави гадати, що так судило небо і що тут, у цьому відлюдді й самотині, мені доведеться скінчити свої дні. Рясні сльози текли по моєму обличчю, коли я думав про це...
Минуло днів десять або дванадцять, і мені спало на думку, що я, через брак книжок, пера та чорнила, загублю рахунок дням і нарешті перестану відрізняти будні від свят. Щоб запобігти цьому, я поставив чималий стовп на тому місці берега, куди мене закинуло море, і, вирізьбивши на широкій дерев'яній дошці літерами напис: "Тут я ступив на берег 30 вересня 1659 року", прибив її навхрест до стовпа.
На цьому чотирикутному стовпі я щодня робив ножем зарубку; кожний сьомий день, робив удвоє довшу — це означало неділю; перше число кожного місяця я позначав ще довшою зарубиною. Отак я вів свій календар, відзначаючи дні, тижні, місяці та роки...
Мушу згадати також, що у нас на кораблі були дві кішки й собака — я розповім свого часу цікаву історію життя цих тварин на острові. Обох кішок я перевіз на берег з собою; що ж до собаки, то він сплигнув з корабля сам і приплив до мене на другий день після того, як я перевіз мій перший вантаж. Він був мені відданим слугою багато років...
Як уже сказано, я взяв з корабля пера, чорнило та папір. Я заощаджував їх як тільки міг і, поки в мене було чорнило, дбайливо записував усе, що траплялось; коли ж його не стало, довелося кинути записи, бо я не вмів зробити собі чорнила і не міг вигадати, чим його замінити...
Настав час, коли я почав серйозно міркувати над своїм становищем та обставинами, у які я потрапив, і взявся записувати свої думки — не для того, щоб залишити їх людям, яким доведеться зазнати те саме, що й мені (бо навряд чи знайдеться багато таких людей), а щоб висловити все, що мене мучило й гризло, і цим хоч трохи полегшити свою душу. І хоч як мені було тяжко, розум мій поволі переборював розпач. Я в міру сил намагався втішити себе думкою, що могло б статися ще гірше, і протиставляв злу добро. Цілком безсторонньо, ніби прибутки й витрати, записував я всі лиха, які довелося мені зазнати, а поруч — усі радощі, що випали на мою долю.
Зло
Мене закинуло на жахливий, безлюдний острів і я не маю ніякої надії на порятунок.
Я немовби виділений і відокремлений від усього світу і приречений на горе.
Я осторонь від усього людства; я самітник, вигнанець із людського суспільства.
У мене мало одягу, і скоро мені не буде чим прикрити своє тіло.
Я беззахисний проти нападу людей і звірів.
Мені немає з ким поговорити й розрадити себе.
Добро
Але я живий, я не потонув, як усі мої товариші.
Зате я відзначений з усього нашого екіпажу тим, що смерть помилувала лише мене, і той, хто так дивно врятував мене від смерті, визволить мене з цього безрадісного становища.
Але я не вмер з голоду й не загинув у цьому пустельному місці, де людині немає з чого жити.
Але я живу в жаркому кліматі, де я навряд чи носив би одяг, коли б і мав його.
Але я потрапив на острів, де не видно таких хижих звірів, як на берегах Африки. Що було б зі мною, якби мене викинуло туди?
Але Бог сотворив чудо, пригнавши наш корабель так близько до берега, що я не тільки встиг запастись усім необхідним для задоволення моїх повсякденних потреб, а й маю змогу забезпечити собі прожиток до кінця моїх днів.
Усе це незаперечно свідчить, що навряд чи на світі було коли-небудь таке лихе становище, де поруч поганого не знайшлося б чогось гарного, за що треба було б дякувати: гіркий досвід людини, котра зазнала найбільшого нещастя на землі, показує, що у нас завжди знайдеться утіха, яку в рахунку добра та зла треба записати на прибуток..."
Увагу Робінзона Крузо зацікавили дикуни-канібали, котрі привозили на Робінзонів острів полонених для жертовного обряду. Робінзон вирішив врятувати одного з нещасних, щоб ця людина стала розрадою в його самотньому житті, а також, можливо, і провідником для переправи на материк.
Одного разу щастя посміхнулося Робінзонові: один із полонених дикунів-канібалів утік від своїх катів, котрі переслідували полоненого.
Я пересвідчився, що відстань між ними дедалі збільшується і що, коли йому пощастить пробігти так іще з півгодини, вони його не піймають.
Від мого замку їх відокремлювала бухточка, вже не раз згадувана мною на початку оповідання: та сама, куди я причалював зі своїми плотами, коли перевозив Майно з нашого корабля. Я ясно бачив, що втікач муситиме перепливти її, інакше його зловлять. Справді, він, не задумуючись, кинувся у воду, хоч був саме приплив, за яких-небудь тридцять помахів переплив бухточку, виліз на протилежний берег і, не сповільнюючи темпу, помчав далі. З трьох його переслідувачів тільки двоє кинулись у воду, а третій не наважився, бо, певне, не вмів плавати. Він нерішуче постояв на березі, подивився вслід двом іншим, а потім повільно пішов назад.
Так у Робінзона з'явився друг, якого він назвав П'ятниця на честь дня тижня, коли сталася подія визволення полоненого.
Це був гарний хлопець, високий на зріст, бездоганно збудований, з рівними, міцними руками й ногами і добре розвиненим тілом. На вигляд йому було років двадцять шість. В його обличчі не було нічого дикого або жорстокого. Це було мужнє обличчя з м'яким і ніжним виразом європейця, особливо коли він посміхався. Волосся в нього було довге й чорне, але не кучеряве, як овеча вовна; лоб високий і широкий; очі жваві й блискучі; колір шкіри не чорний, а смуглий, проте не того жовто-рудого гидкого відтінку, як у бразильських, або Віргінських індіанців, а скоріше оливковий, дуже приємний для очей, хоч його й важко описати. Обличчя в нього було кругле й повне, ніс — невеликий, але зовсім не приплющений, як у негрів. До того ж у нього був гарно окреслений рот з тонкими губами і правильної форми, білі, немов слонова кістка, чудові зуби.
Ніхто ще, мабуть, не мав такого ласкавого, такого вірного й відданого слуги, як мій П'ятниця: ні гнівливості, ні впертості, ні свавілля; завжди добрий і послужливий, він прихилився до мене, як до рідного батька. Я певен, що, коли б треба було, він віддав би за мене життя. Свой вірність він довів не раз, отож: незабаром у мене зникли найменші сумніви, і я переконався, що зовсім не потребую перестороги".
Одначе Робінзон Крузо був обережною людиною: він не одразу кинувся до човна, що причалив від корабля до берега.
Серед 11-ти людей троє були полоненими, яких і вирішили висадити на цей острів. Робінзон від полонених дізнався, що це — капітан, його помічник та один пасажир; корабель захоплено бунтівниками, і капітан доручає Робінзонові роль ватажка у боротьбі з бунтівниками.
Тим часом на берег висаджується ще одна шлюпка — з піратами. Під час сутички гине частина бунтівників, а інші — здаються команді Робінзона.
Так для Робінзона відкрилася можливість повернутися додому.
П'ятьох заложників, що сиділи в печері, я вирішив нікуди не пускати. Двічі на день П'ятниця давав їм їжу й питво; двоє інших полонених приносили харчі на певне місце, і звідти П'ятниця брав їх. Тим двом заложникам я показався в супроводі капітана. Він їм сказав, що я — довірена особа губернатора, мені доручено наглядати за полоненими, без мого дозволу вони не мають права нікуди відлучатись, і при першому ж непослуху їх закують у кайдани й посадять у замок...
Тепер капітан міг безперешкодно спорядити два човни, полагодити пробоїну в одному з них та підібрати для них команду. Він призначив командиром однієї шлюпки свого пасажира і дав йому чотирьох чоловік; а сам зі своїм помічником і з п'ятьма матросами сів у другу шлюпку. Вони розрахували час так точно, що підійшли до корабля опівночі. Коли з корабля вже можна було їх почути, капітан наказав Робінзонові гукнути до екіпажу й сказати, що вони привезли людей та шлюпку і що їм довелось довго шукати їх; і ще розповісти їм що-небудь, аби тільки відвернути їхню увагу балачками, а тим часом пристати до борту. Капітан з помічником перші збігли на палубу і прикладами рушниць збили з ніг другого помічника капітана та корабельного тесляра. При підтримці своїх матросів вони захопили в полон усіх, хто був на палубі та на шканцях, а потім почали замикати люки, щоб затримати решту внизу...
Помічник капітана покликав на допомогу і, незважаючи на свою рану, вдерся до каюти і прострелив новому капітанові голову; куля влучила в рот і вийшла вухом, убивши бунтівника наповал. Тоді весь екіпаж здався, і більше не було пролито жодної краплі крові. Коли вже було по всьому, капітан наказав зробити сім гарматних пострілів, як ми умовились заздалегідь, щоб сповістити мене про успішне закінчення справи. Чекаючи цього сигналу, я провартував на березі до другої години ночі. Можете собі уявити, як я зрадів, почувши його.
Виразно почувши всі сім пострілів, я ліг і, дуже стомлений тривогами цього дня, міцно заснув. Мене збудив грім нового пострілу. Я миттю схопився й почув, що хтось кличе мене: "Губернаторе, губернаторе!" Я відразу ж упізнав голос капітана. Він стояв над моєю фортецею, на пагорбі. Я швидко піднявся до нього, він стиснув мене в обіймах і, показуючи на корабель, проморив:
— Мій дорогий друже й рятівнику, ось ваш корабель! Він ваш з усім, що є на ньому, і з усіма нами...
Так покинув я острів 19 грудня 1686 року, згідно з корабельними записами, пробувши на ньому двадцять вісім років, два місяці й дев'ятнадцять днів. Із цього другого полону мене визволили того самого числа, якого я колись утік на баркасі від салеських маврів.
Після довгої морської подорожі я прибув до Англії 11 червня 1687 року, пробувши відсутнім тридцять п'ять років.
[1] Канонір — людина, яка обслуговує гармати.
Переклад Є. Крижевича
Коментар
В основу сюжету книги Д. Дефо покладено історію шотландського матроса Олександра Селькірха, який прожив на безлюдному острові Мас-а-Тьєрра у повній самотності 4 роки і 4 місяці.
О. Селькірх — прототип Р. Крузо. Прототип — це реально існуюча особа, яка стала прообразом для створення літературного персонажа.
Роман Д. Дефо "Робінзон Крузо" насичений незвичайними подіями і несподіваними пригодами, його сюжет розгортається у зв'язку з долею головного героя, тому й називається пригодницьким, або авантюрним (з пригодницькою повістю ви вже зустрічалися у 5 класі — це "Пригоди Тома Сойєра", Марка Твена).
Заслуга та новаторство Д. Дефо полягають у тому, що він оспівує важку буденну працю людини, її розум, силу духу, здатність виживати в найтяжчих умовах. Д. Дефо, таким чином, започаткував величезну кількість "робінзонад" — творів, у яких зображується боротьба людей за виживання.
Жуль Верн
"П'ятнадцятирічний капітан"
Частина перша
Розділи I-VI
2 лютого 1873 року шхуна-бриг «Пілігрим» перебувала на 43" 37" південної широти і 165° 19" західної довготи (від Грінвічського меридіана). На борту шхуни, що була споряджена для китобійного промислу, знаходились відважний капітан Халл, п’ятеро матросів, п’ятнадцятирічний сирота Дік Сенд, судовий кок Негоро, а також дружина власника шхуни — місіс Уелдон з п’ятирічним сином Джеком, їхній родич — природознавець кузен Бенедикт, та няньки негритянка Нун. Кілька днів «Пілігрим» просувався у бік Сан-Франциско, коли раптом маленький Джек побачив судно, що зазнало аварії. Підпливши ближче, моряки помітили на судні п’ятеро негрів та собаку Динго. Матроси узяли потерпілих на борт своєї шхуни, й за кілька днів вони повністю одужали. Втім, впадала в очі дивна обставина: собака гарчав на Негоро, ніби впізнав його, навіть намагався кинутися. Тож, кок вирішив не з’являтися в нього на очах.
До речі, виявилося, що собака вміє читати, точніше складати літери. І він склав з кубиків, що дали йому Дік з капітаном, напис «С. В.». Отже, в нього мав бути хазяїн, який його цьому навчив.
Розділи VII-XVIII
Одного дня капітан Халл і п’ятеро матросів вирушають на лови китів. Але не повертаються, загинувши під час ловів. Обов’язки капітана бере на себе п’ятнадцятирічний юнга Дік Сенд. Хлопець намагається навчити негрів матроській справі. Втім, сам він теж вміє небагато. Саме цим і користується Негоро. Завдяки деяким махінаціям з компасами та лотами, він спрямовує судно не до Америки, а до Анголи. Корабель викидає на берег. На щастя, усі залишаються цілими. А Негоро кудись зникає. Дік Сенд вирушає на пошуки якогось поселення. Він зустрічає спільника Негоро — американця Гарріса. Toй запевняє хлопця, що вони знаходяться у Болівії і запрошує до свого брата, де мореплавці знайдуть житло та догляд. Через деякий час Дік Сенд та негр Том починають здогадуватися, що потрапили до Африки. Африка! Країна работоргівців і рабів!
Частина друга
Розділи І-ІХ
З розмови Гарріса та Негоро друзі дізнаються, що ці двоє займаються саме торгівлею людьми. Це підтверджують і знайдені в Гарpica ланцюги. Зрозумівши, що його викрито, работоргівець тікає. Він лише трохи не довів загін до того місця, де на нього, за змовою з Негоро, мали напасти.
Дік Сенд з друзями вирішують йти берегом до якоїсь великої річки. Дорогою їх настигає буря. Мандрівники переховуються у великому мурашнику, але по закінченні бурі вони потрапляють до рук тубільців. Негрів, Діка та Нун приєднують до каравану рабів. Геркулесові вдається втекти. Місіс Уелдон з сином та кузеном Бенедиктом уводять невідомо куди. Стара Нун, не витримавши важкого переходу, вмирає.
Розділи X-XVII
У Казонде, куди приходить караван, Дік зустрічається з Гаррісом. Той повідомляє, що нібито місіс Уелдон із сином загинули. Хлопець у відчаї вихоплює з рук работоргівця кинджал і вбиває його. Негоро просить в місцевих впливових людей дозволу стратити Діка. Альвець, хазяїн каравану рабів, готує пунш. Підпалює його і підносить Муані-Лунгу, місцевому царьку. Тіло Муані-Лунга, що наскрізь проспиртоване від великої кількості алкоголю, спалахує. Його перша дружина, королева Муана влаштовує похорон, під час якого інших дружин володаря скидають у котлован, де вже знаходиться Дік, приречений до страти.
У цей час полонені місіс Уелдон із сином живуть за огорожею факторії Альвеця. Негоро сподівається отримати за них великий викуп. Кузен Бенедикт, полюючи за рідкісною жужелицею, несподівано опиняється за огорожею. Там він зустрічає Геркулеса, що увесь час знаходився поруч, сподіваючись якось врятувати друзів.
У селищі починається страшна злива. Королева викликає чаклунів, і просить їх розігнати хмари. Геркулес, захопивши одного з тих магів, перевдягається у його одяг і йде до селища. Він каже, що в усьому винні біла жінка та її дитина, після чого забирає полонених із собою. Коли він саджає місіс Уелдон з сином у човен, жінка бачить там врятованого Діка Сенда, кузена Бенедикта й Дінго.
Розділи ХІ-ХХ
На човні, замаскованому під маленький острів, друзі вирушати, до океану. Через кілька днів вони пристають до берега. Собака кидається на сушу, ніби щось учувши. Вирушивши за нею, друзі знаходять записку за підписом «С. В.» Ці самі літері зазначені на ошийнику Дінго. Мандрівник Семюель Верной розповідає про те, як провідник, Негоро, поранив і пограбував його.
Раптом друзі бачать, як Дінго зривається з місця і з диким гарчанням вчіпляється у горло Негоро, що з’явився на місце злочину за награбованим. Работоргівець ранить ножем собаку, і той вмирає. Але сам Негоро теж гине. Мандрівники вирушають далі — і вже 25 серпня дістаються Каліфорнії.
Коментар
«П’ятнадцятирічний капітан» — один із найпопулярніших творів усесвітньо відомого французького письменника-фантаста Жуля Верна. У цьому романі розповідається про небезпечні й романтичні пригоди Діка Сенда, юного капітана шхуни «Пілігрим» — бідного сироти, який став справжнім героєм. Цей хоробрий, талановитий хлопчина узяв на себе командування шхуною, коли капітан з командою, полюючи на кита, загинули. Після катастрофи Дік Сенд з пасажирами «Пілігрима» опинився в Анголі; він зумів подолати чимало труднощів і небезпек, підступність, зраду й урятував багатьох людей від неминучої смерті. Дік — благородний, рішучий, мужній. Він уміє самостійно приймати рішення, досягати своєї мети.
Події роману розгортаються у відкритому морі, в африканських джунглях, на тлі палючого сонця, штормових ночей, тропічних злив... Динамічний сюжет твору захоплює, інтригує несподіваними поворотами, описами напружених ситуацій, сутичок із піратами, каторжанами, дикунами-людоїдами. Найбільш яскраві сторінки роману присвячено розповіді про нелегке життя тубільців Африканського континенту, викриттю работоргівлі.
Немає коментарів:
Дописати коментар